Пам’ятний знак, присвячений 60-річчю депортації українців Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Лемківщини зі своїх етнічних земель, м. Рівне
- Останнє оновлення: Четвер, 28 січня 2021, 14:52
- Перегляди: 2213
Пам’ятка історії місцевого значення,
взята на державний облік Розпорядження голови Рівненської обласної державної адміністрації від 18.12.2009 № 514,
розташований за адресою: 33028 Рівненська область, м. Рівне, ріг вул. Драгоманова і Чорновола
Депортації українців із територій Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини – етнічних українських земель - розпочалися на завершальному етапі Другої світової війни внаслідок укладеної 9 вересня 1944 р. у Любліні «Угоди між Урядом Української РСР і Польським комітетом Національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР». Ця угода була одним із наслідків домовленостей союзників по антигітлерівській коаліції під час Тегеранської конференції, а у 1945 р. була закріплена рішеннями Кримської та Потсдамської конференцій, відповідно до яких кордон між СРСР та Польщею мав проходити в основному по «лінії Керзона». Повний текст документа був засекречений і не оприлюднювався.
На першому етапі примусові переселення здійснювали комуністичні режими СРСР і Польщі із застосуванням переконань і пропаганди, а згодом терору, репресій, конфіскації майна, обмеження політичних, соціальних, економічних і культурних прав громадян. На наступних етапах депортації здійснював польський прокомуністичний уряд, який прагнув створити моноетнічну державу, максимально позбавлену національних меншин, зокрема українців. Асиміляція, виселення і депортації неофіційно розглядалися як спосіб вирішення “українського питання” у Польщі.
Територія, з якої відбувалося переселення, охоплювала землі Ряшівського, Люблінського і Краківського воєводств. Відповідно до угоди споконвічні українські землі 17 повітів (Підляшшя, Холмщина, Посяння і Лемківщини), де проживало майже 800 тис. українців, передавалися Польщі. Усю територію поділили на 15 районів, у кожному з яких діяли окремі польсько-українські комісії. До повноважень цих комісій входило збирання заяв від місцевого населення, підготовка списків переселенців і евакуаційних карт, організація транспорту. Думку населення обидві тоталітарні країни не враховували. Офіційною підставою для переселення ставали списки тих осіб, які виявили бажання залишити Польщу, відмовитися від її громадянства й отримати паспорт УРСР. Оскільки виявлення волі могло бути і письмовим, і усним, це створювало широкі можливості для зловживань. Врешті, основним показником для виселення стала ідентифікаційна картка нацистської окупаційної влади (Kennkarte), в якій були дані про віросповідання і національність.
Органи влади двох країн проінформували місцевих жителів, що переміщення населення здійснюватиметься добровільно, проте виселення перетворилося на примусову депортацію, яку проводили силами управлінців та місцевих польських селян, Війська Польського та підрозділів НКВС. Оскільки українське населення не виявило масового бажання залишати свої етнічні землі, то польська влада вдалася до насильницьких дій: повної ліквідації українських освітніх закладів, заборони українських громадських організацій, дискримінації українців під час проведення аграрної реформи, непосильних обов’язкових податків, знищення Української Греко-Католицької Церкви, підпалів і військових нападів. Завдяки тиску, репресіям і залякуванням мирні мешканці змушені були погоджуватись на переїзд. Вигнанці втратили більшість майна, особливо нерухомого, адже в Українській РСР органи влади відшкодовували лише втрачене зерно і нерухоме майно.
Вчені, зокрема польський історик українського походження Євген Місило, виділяють наступні етапи депортації:
І етап: 15 жовтня – грудень 1944 року.
Це був відносно добровільний період переселення. Виселяли в основному мешканців Холмського, Грубешівського, Томашівського і Замостівського повітів. Дані території навесні і влітку 1944-го руйнували і палили загони Армії Крайової, батальйони хлопські та інші польські підпільні формування, які не лише боролися проти загонів УПА, але й вчиняли масовий терор проти мирного українського населення. В результаті люди самі зголошувалися виїжджати: якщо не піддавалися на пропаганду про щасливе радянське життя, то змушені втікати від польських погромів (як, наприклад, українці Холмщини після весни 1944 року), утисків за національною та релігійною ознаками.
ІІ етап: січень–серпень 1945 року
Після вигнання нацистів із західної Лемківщини почався масовий виїзд із зруйнованих війною сіл (Дуклянський і Лупківський перевали). Це була остання умовно добровільна переселенська група. Усі інші українські мешканці втікали від терору польського підпілля.
У лютому-березні 1945-го польські підпільники й частини Корпусу внутрішньої безпеки Польщі почали антиукраїнські збройні акції під гаслом: “Українці, за Сян!”. Польська комуністична влада не чинила протидії цим злочинним нападам. Вбивства українців у Березівському, Холмському, Грубешівському, Любачівському, Перемиському, Сяноцькому й Томашівському повітах змушували населення виїжджати.
16 серпня 1945 року між СРСР і Польською Республікою укладено договір щодо радянсько-польського кордону. Ця угода закріплювала рішення Кримської та Потсдамської конференцій, відповідно до яких кордон мав проходити в основному по «лінії Керзона», з відхиленням на схід (тобто на користь Польщі) на 5 – 8 км. Однак, лояльність польського уряду і його прорадянська політика сприяли новим поступкам з боку СРСР: серпневий договір фіксував на окремих ділянках відхилення на 17 км, або в окремих випадках на 30 км від «лінії Керзона» на користь Польщі. Українське населення примусово виселяли з даних територій.
ІІІ етап: вересень–грудень 1945 року.
На даному етапі депортація впроваджувалася силами трьох дивізій піхоти Війська Польського. Тоді насильно виселили українців із Ліського, Любачівського, Перемишльського та Сяноцького повітів.
ІV етап: січень–15 червня 1946 року.
На даному етапі депортували понад 250 тисяч жителів Закерзоння у західний регіон розселення в УРСР. Завдяки застосуванню польських військ нищились і підпалювались українські села. Примусове виселення призвело до руйнування історичних, матеріальних та культурних цінностей Лемківщини, Західної Бойківщини, Надсяння, Холмщини, Підляшшя і поставило під загрозу знищення цілі етнографічні групи українського народу.
Акція “Вісла”.
Депортаційну акцію “Вісла” провів польський комуністичний режим під приводом ліквідації формувань Української повстанської армії на Закерзонні. Однак справжнім наміром, прихованим у польських документах під грифом “таємно”, було “остаточне розв’язання українського питання в Польщі”. Операція, розпочата 28 квітня 1947 року, тривала понад три місяці і завершилася 29 липня. За допомогою польських військ українців примусово виселили з їхніх етнічних територій і розпорошили по північно-західній частині Польщі по декілька сімей в окремі населені пункти (в основному, на землях, анексованих у Німеччини).
За три місяці малу батьківщину втратили від 137 до 150 тисяч осіб. Польським урядовим декретом від 27 серпня 1949 року українців позбавили права на господарства, з яких вони були виселені, і на залишене там нерухоме майно. У таємній урядовій директиві від 10 листопада 1947 року йшлося про те, що головною метою переселення українців є “асиміляція в новому польському середовищі.
10 квітня 1948 року спільна комісія СРСР і Польщі прийняла рішення про демаркаційну лінію в районі верхнього Сяну. Внаслідок цього в УРСР виселили 9125 українців. Депортація відбувалася з територій південно-західної частини Турківського району, Ліського повіту (Західна Бойківщина), Мостиського, Медицького, Нижанковицького, Добромильського районів (колишньої Дрогобицької області) та частини територій Львівської області, що відійшли до Польщі.
Обмін прикордонними ділянками державних територій СРСР і Польщі у 1951 році.
Останньою територіальною корективою між двома державами стала “Угода між СРСР та Польською республікою про обмін ділянками державних територій” від 15 лютого 1951 року, відома в Польщі під криптонімом “Akcja H-T 1951”. Обидві країни обмінялися рівномірними ділянками прикордонної території площею 480 км². У статті 1 Угоди йшлося про те, що СРСР передає Польщі у порядку взаємного обміну ділянку державної території в Дрогобицькій області площею 480 км², на якій більшість сіл Нижньоустрицького, частини Хирівського, Стрілківського районів була заселена українцями.
Населення Західної Бойківщини з радянського боку і Забужжя з польського стало заручником ситуації. Сторони домовилися не лише про передачу території, а й про взаємне переміщення населення за шість місяців. Наслідком даної угоди стало переселення майже 16 500 польських громадян і 33 тисяч українців.
Внаслідок примусових заходів у 1944–1952 роках депортовано за різними підрахунками понад 750 тисяч українців до УРСР та північно-західних регіонів Польщі. Через злочинні дії польського та радянського тоталітарних режимів українців було позбавлено стародавнього етнічного і культурно самобутнього регіону, тисячі людей зазнали репресій, втратили землю і майно. У м. Рівне існують громадські організації «Холмщина», «Суспільно-культурне товариство «Забужжя», а 9 вересня щороку рівняни вшановують пам'ять примусово депортованих українців.
