Вербівчанин – член Центральної Ради
- Останнє оновлення: Понеділок, 27 березня 2017, 14:44
Рівно 100 років віддаляє нас від того часу, коли в березні 1917 року в Києві постала Центральна Рада
Ініціатива її створення належала українській інтелігенції, а історія діяльності виявилась однією з найяскравіших сторінок українського минулого. Із самих початків виникнення Центральної Ради там працював і наш земляк – Дмитро Григорович Ісаєвич.
Родом він із невеличкого містечка Верба Волинської губернії, де його батько служив протоієреєм і, зокрема, був будівничим місцевої Свято-Троїцької церкви.
Дмитро відмінно закінчив Вербську школу і поїхав на навчання в Кременецьке духовне училище. Закінчивши його на відмінно, а потім і Житомирську духовну семінарію, мав нагоду за державний кошт вступити в Петербурзьку духовну академію, але відмовився і став студентом економічного факультету Петербурзького політехнічного інституту. Він брав активну участь у роботі української громади міста, у грандіозних маніфестаціях із нагоди Шевченківських роковин. Перебуваючи на студентській лаві, Дмитро надрукував низку наукових і публіцистичних розвідок. Потрапивши у вир революційних подій Лютневої революції 1917 року, Дмитро Ісаєвич їде до Києва, адже доля України йому не байдужа. Він працює в редакції першої української газети «Народна воля» і активно включається в роботу Центральної Ради, так як був вибраний її членом від однієї з повітових селянських спілок. Саме на цей період припадають його знайомства, а потім і тісна співпраця з Грушевським, Винниченком, Вітовським, Лозинським і Сидоренком.
Першою акцією ЦР стала грандіозна маніфестація у Києві 19 березня 1917 року, що мала виразно національно-політичний характер. Перший склад Ради діяв майже місяць. Але повернувшись із Москви до Києва, Михайло Грушевський розпочав реорганізацію складу ЦР з метою перетворення її на загальноукраїнський представницький громадсько-політичний орган. До її складу було обрано 118 осіб, які репрезентували окремі українські губернії, українські громади Москви, Кубані, Ростова-на-Дону, політичні партії та культурно-освітні організації. По суті, це був перший український парламент. У списку членів ЦР, які брали участь у роботі Малої Ради, ім’я Дмитра Ісаєвича значиться під номером 55. Є він і серед тринадцяти членів делегації, обраної 9 вересня 1917 року на нараду до Петербурга. У комісії законодавчих внесень, яка була створена 16 листопада 1917 року Малою Радою, Дмитро Ісаєвич також є серед її 22 членів. Його обирають делегатом Всеросійського селянського з’їзду. Пізніше за дорученням ЦР він відвідує Севастополь, де веде агітацію серед моряків-чорноморців, яких антиукраїнські сили намагалися прихилити на свій бік. Він читає лекції з питань українознавства для вчителів Полтавщини, виїздить на Поділля для агітаційних виступів перед виборами до установчих зборів.
Хоча Центральна Рада не змогла закріпити певних поступів створення українського суспільства, це не може знецінювати важливості спалаху політичної активності, коли вперше за багато років українська ідея почала оволодівати масами.
Після падіння Центральної Ради і Гетьманату уряд Директорії призначає Дмитра Ісаєвича членом офіційної української делегації на Паризьку мирну конференцію. Секретні служби тодішньої більшовицької Росії стежили за діяльністю українських дипломатів. Зберігся донос одного агента під назвою «Політичне становище в Україні з 29 вересня 1919 року по 7 березня 1920 року»: «Исаевич, галичанин, бывшый член ЦР, бывшый председатель первой мировой делегации, посланой Радой в Курск для переговоров с большевиками. Молод, экспансивен, полон огня и энергии, чрезвычайно враждебен генералу Деникину».
Ісаєвич, Грушевський і Лозинський підписали «Відозву до народів цивілізованого світу» з протестом проти польського терору в Галичині і санкцій мирної конференції щодо окупації українських земель. Вели велику агітаційну роботу за участю української еміграції. Згодом учасники визвольних змагань вимушені були шукати притулок за кордоном і вести підпільну боротьбу. Доля кидала Ісаєвича до Бельгії, Голландії, Чехословаччини, а потім і на рідну Волинь. Дмитро Григорович їде до сестер у Луцьк і працює журналістом. Через негативне ставлення до нього польської адміністрації не знаходить державної роботи і переїжджає до Верби, де господарює на успадкованій від батька землі, заводить пасіку і сад. Про цей період він пізніше писав: «Я проводив життя селянина на двох гектарах землі. Поляки пропонували визнати себе польським шляхтичем і тоді обіцяли дати високу посаду, але я відмовився. Підробляв викладанням мов, а назагал бідував».
Із осені 1939 року Ісаєвич почав працювати в школі с. Стара Носовиця, тодішнього Вербського району Рівненської області, де його дружина була завідувачкою. У перші дні фашистської окупації він як керівник відділу освіти районної управи займався організацією початкових шкіл. Коли німці припинили діяльність відділу освіти, а школу у Вербі закрили, то Дмитро Григорович разом із дружиною та сестрою організували неофіційну школу у власній хаті. Переїхавши до Стрия, працював учителем у школі, бібліотекарем, викладачем іноземних мов.
Його «вирахували» лише тоді, коли в Україну почали повертатися колишні знайомі. Крім того він розшукав старшого брата Віктора, колишнього офіцера УНР. Як юрист і журналіст той відбував покарання, але втік із заслання і проживав під чужим прізвищем Микити Муштанова.
Водночас Дмитро Григорович налагоджує зв’язок зі старими знайомими ще з Петербурга. У цей час на Заході вийшла книга Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», і йому пропонують виступити з політичним осудом. Певна річ, він категорично відмовляється, і тоді на адресу Ісаєвича пишуться пасквілі та ллється бруд. Ось так були отруєні останні роки життя цієї талановитої людини й після виснажливої хвороби він помер. Трапилося це 17 січня 1973 року в Стрию. Дізнавшись про його смерть, добра знайома ще з Петербурга і по еміграції Надія Суворцева писала: «Він був людиною рідкісною. Міг би дати безмежно більше, якби доля склалася інакше».
На фото: Д.Ісаєвич, Б.Матюшенко, М.Грушевський, П.Дідушок. Швейцарія, Люцерн, 1919 рік.
Анатолій Остапчук, Газета «Вісті Рівненщини»
